Історія не знає забуття…

Без минулого немає майбутнього, як немає сьогодні без вчорашнього дня, як немає нового молодого покоління без сивочолих батьків та дідів. Ніщо з історичного минулого народу не повинно канути у небуття. Але ж так було, було десятки років забуття, і хіба можна сьогодні про це мовчати.

ХХ ст. пронеслося над багатими українськими нивами трьома голодоморами, які забрали життя мільйонів людей. Донині не встановлена точна кількість жертв голоду 1932-1933 років, адже сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах масової інформації, розповсюджувати будь-які дані про голодну смерть мільйонів українців, і взагалі не визнавало факту голодомору. І коли від голоду щоденно гинули десятки тисяч селян, Сталін на об’єднаному пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) заявив, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується із року в рік і що в цьому можуть сумніватися лише затяті вороги радянської влади.

Спитаємо себе: чому був той голод тут, де спокін віків родючі землі, безкраї ниви пшениці та жита, чому був він тоді, коли не було ні війни, ні посухи, ні стихійного лиха. Якщо звернемося до фактів, то побачимо дуже красномовні цифри: у 1932 році щорічне виробництво зерна в СРСР нараховувало 69,9 млн. т., а у 1933 – 68,4. Виникає запитання: чому не було голоду у 1936 році, коли зібрали 55,8 тон зерна? Чому не зареєстровано фактів канібалізму, мільйонів смертей саме від голоду в 1944 році, коли хліба зібрали лише 49, 1 млн. т., а Україна лежала у руїнах страшної війни? Тому що це був страшний, спланований, умисний голод ,на який штовхнула селянина радянська влада. Все почалося ще у 1929, коли на XVI партконференції ВКП(б) у квітні було проголошено початок масової колективізації. Заганяючи селян у колгоспи, не гребували нічим: ні заохоченнями та обіцянками щасливо життя та достатку, ні залякуваннями та силовими методами, а згодом дійшли до репресій і село охопила хвиля «розкуркулення». Український селянин потрапив до Сибіру без ніяких засобів до існування.

В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками. З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн. т зерна. Такий же план було покладено й 1931 року, хо­ча колективізація зменшила врожай до 18,3 млн. т. З України блага­ли Москву про зниження плану заготівель, поперед­жаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибу­вають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян використали терор голодом, що врешті решт дало свої плоди.

Найстрашніше те, що все це відбувалося не як реакція на природний катаклізм і зумовлений голодомор 1932-1933 рр. був не природними чинниками, а людським фактором. Історія людства знала чимало трагедій, які призводили до загибелі людей і цілих цивілізацій. Та ніколи ще не було такого страшного злочину влади проти власного народу. Адже, тоді коли вмирали люди, хліб був не за тридев'ять земель, а на території районів, де голод морив людей. Кукурудзу переробляли на технічні потреби, заводи переганяли зерно на спирт.

Голодна, чорна смерть скосила мільйони, а про них просто намагалися забути, десятки років приховуючи факт голодомору. І це теж є злочин. Злочин проти історичного минулого свого народу.

Людей, звичайно не повернути, трагедію не виправити. Але пам’ятати потрібно завжди. Лише так можна віддати шану безневинно знищеним системою і не допустити подібного більше ніколи. Історія дала нам свій урок. Вона не допускає забуття.

Відкрийтесь небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села й хутори,

Повстаньте всі, кому сказали:

 - Вмри!

Засяйте над планетою всі душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті негаснучий собор!

Богуславська О.В.