15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.     

Його відзначають щорічно згідно із Указом Президента України № 180/2004 від 11 лютого 2004 року. Саме в цей день відзначають річницю виведення радянських військ з Афганістану, адже 15 лютого 1989 року, відповідно до укладених у квітні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА, Радянський Союз розпочав виведення військ із її території.  Тому 15 лютого - це скорботний День пам’яті воїнів - афганців.

 Сьогодні всі ми вшановуємо пам'ять тих, хто поліг в афганських ущелинах, та кланяємося тим хто прийшов з війни живим, хоча з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не воювати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною політикою. Але ця кампанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.

 Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація. Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми тільки що говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов'язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л.І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичного режиму НДПА Бабрака Кармаля реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 -1985 роки.

 Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорсока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу.

За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних обличь.У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 850 юнаків колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома

Заплакало небо,

Бо біль і туга зійшлися  клином.

Свистіли кулі над Афганом,

Прощається мати із сином.

Котилися сльози рікою,

Ще б жити – та віку немає,

Лишилась невістка вдовою

Й онучка за батька питає.

Прощається мати із сином…

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає –

Як жити самій без дитини?

Лиш чорна хустина. Німа домовина…

«Прости», - ледь шепоче вустами.

Та чорна хустина – то туга за сином,

Заплакало небо дощами…