29 січня - день пам'яті Героїв Крут!

Впав на землю січневий мороз,

Срібним інеєм вкрилися віти.

Нас тут триста у Крутах лягло.

Всі твої, Україно, ми діти!

Крути - залізнична станція між Бахмачем і Ніжином, біля якої 16 (29).1.1918 (на думку деяких дослідників - 17 (30). 1.1918) відбувся бій сотні Першої військової школи ім. Б. Хмельницького та сотні Помічного Студентського Куреня проти наступаючих на Київ більшовицьких військ.

Саме тут, 99 років тому, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України. Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

Більшовицька Росія вела у цей час проти новоутвореної Української народної республіки неоголошену війну. І до кінця грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці здійснював Михайло Муравйов, а більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 4 (6) тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Тим часом становище української держави було складним. Адже збройних сил для оборони столиці не вистачало. Уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами.

Незабаром з’явилося у київських газетах звернення до українського студентства із закликом «прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників»

Варто зазначити, що запис до лав юних захисників молодої української держави відбувався  добровільно. Так, 15 січня 1918 року на зборах другої Української Ради імені Кирило-Мефодіївського братства студент гімназії Микола Тригуб зачарував гімназистів своєю патріотичністю: “ Вступайте до студенського курення закликаю лише тих, хто вірить в Україну і готовий за неї померти. Зберемось і вирушимо на фронт. Ось і все “.

Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю.  Та незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагались вирушити на порятунок батьківщини. Як згадував свідок тих подій, "треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави".

Ввечері 28 січня бойовий відділ 1-ї Української військової школи і Помічний курінь Січових стрільців виїхали на фронт.

Один із січовиків так описував від’їзд добровольців:

"Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який "нелегально" вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно.

Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата і всіх від’їжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів "Ще не вмерла Україна" ешелон рушив на північ"…

Напередодні, як стверджував у спогадах А. Гончаренко, який здійснював безпосереднє керівництво битвою, разом сили оборонців ст. Крути налічували 20 старшин і 500 бійців. (100 вільних козаків й вояків куреня Смерті, 300 юнаків 1-ї Української військової школи й 116 січовиків Помічного куреня, сформованого з студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства).

29 січня 1918 р., близько 9 години ранку розпочався наступ.

Більшовицькі війська відразу потрапили під обстріл захисників ст.Крути.

Втрачаючи вбитих і поранених, вони вперто просувалися вперед. "Сірі і чорні лави ворогів посувалися все ближче і ближче, – свідчив один з юнаків. – На білім лоні поля, вкритого снігом, падали чорні постаті матросів. Лави лягали, схоплювались, бігли, падали, знову бігли і все ближче і ближче.»  Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу почали надходити інші загони Муравйова, а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів почали закінчуватися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони більшовиків почали обходити позиції обороняючи, настала небезпека оточення. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав.

Однак, під час відступу безвісти зникла рота зі складу студентської сотні.

Тим часом червоногвардійці наближалися і ешелон був змушений рушити, не дочікуючись решти своїх бійців.

Доля студентської чети, яка не встигла приєднатися до свого підрозділу, склалася трагічно. Заблукавши у темряві, січовики вийшли до залізничної станції в той час, коли її вже зайняли червоногвардійці. Оскільки у намоклих від снігу валянках, які носили юні бійці, втекти виявилося неможливо, усі вони потрапили до полону.

Полонених студентів і гімназистів було розміщено під вартою, а наступний день став для них фатальним. "Наступного дня, коли ми від’їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями", – свідчив Є. Лапідус Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону

Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили й інші полонені.

Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що всього було страчено 28 полонених

У спогадах А. Гончаренко стверджував, що загальні втрати захисників ст. Крути складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи.

Серед них –вбиті у бою та розстріляні студенти i гімназисти. На сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, у березні 1918 у Києві відбувся урочистий похорон 28 полеглих у бою під Крутами. На чолі процесії крокували київські студенти та гімназисти, за ними на дев'яти повозах везли вісімнадцять сіро-блакитних домовин, покритих чорними китайками, а позаду марширували Січові Стрільці.

А хлопців уже не було. Вони віддали своє життя за незалежну Україну. Загиблих було поховано з військовими почестями на Аскольдовій горі у Києві.

На Аскольдовій могилі

поховали їх

тридцять мужніх українців,

славних, молодих…

На початку 2012 року на місці дерев'яного хреста на Аскольдовій могилі було встановлено пам'ятник захисникам Крут виготовлений із дорогого каменя «козацький хрест», із символічним написом — «Найбільша любов — життя покласти за друзів».

Бій відлунав. Минуло майже сто років, та головне не тактика бою, а народження нового українця, пробудження з довгого сну національної свідомості. Тут, в засніженому полі, 29 січня 1918 року лунало: «Ще не вмерла Україна…» і для тих бійців кожне слово мало своє особливе значення. 

Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо. Та вони загинули заради того, щоб ми жили.